Розбите скло, або Про умовність фактів в українській журналістиці

На вихідних переглядала фільм Shattered Glass (у російському перекладі – “Афера Стивена Гласса”), з Хайденом “Анакіном Скайвокером” Крістенсеном у головній ролі. Історія про журналіста в авторитетному журналі The New Republic, який (журналіст, не журнал) вигадував статті – включно з подіями, дійовими особами, коментаторами, документами і т. д., – і потім серйозно попалився. Журналістом він бути перестав, вивчився на юриста. Але суть не в цьому.

Щоразу, дивлячись цей фільм, я дивуюся стандартам, яких дотримуються в американській журналістиці. Стівени Гласси трапляються, але це – явні аберації.  Такі історії отримують розголос, це – винятки, які лише підтверджують правило.

Ось, наприклад, уривок зі сценарію, в якому протагоніст – Стівен Гласс – описує практику перевірки фактів у журналі (взято звідси):

You can’t go into the world of journalism without first understanding how a piece gets edited at a place like "TNR." This is a system that Michael Kelly (редактор журналу – Я.К.) brought with him from The New Yorker. A three-day torture test. If your article’s good, the process will only make it better. If your article’s shaky, you’re in for a long week. A story comes in, and it goes to a senior editor. He, or she, edits it on computer, then calls in the writer, who makes revisions. Then the piece goes to a second editor, and the writer revises it again. Then it goes through a fact-check, where every fact in the piece… every date, every title, every place or assertion is checked and verified. Then the piece goes to a copy editor, where it is scrutinized once again. Then it goes to lawyers, who apply their own burdens of proof. Marty (видавець – Я.К.) looks at it too. He’s very concerned with any kind of comment the magazine is making. Then Production takes it, and lays it out into column inches and type. Then it goes back on paper, then back to the writer, back to the copy editor, back to editor number one, and editor number two, back to the fact-checker, back to the writer, and back to Production again. Throughout, those lawyers are reading and re-reading, looking for red flags, anything that feels uncorroborated. Once they’re satisfied, the pages are reprinted and it all happens again. Every editor, the fact-checkers… they all go through it one last time.

Чи є такі самі стандарти в українських виданнях? Дозвольте навести кілька прикладів.

Не так давно в мене була історія з виданням, яке надрукувало повну пургу з посиланням на абсолютно випадкове джерело. Журналіст пояснив мені: “Нічого не можу зробити, це пряма цитата”. На моє питання, чи не треба би перевірити, чи джерело говорить щось розумне, чи несе повну нісенітницю, яка суперечить дійсності, журналіст лише знизав плечима.

Моя подруга і колега по PR недавно зіткнулася з ситуацією, коли журналістка, не потурбувавшися звернутися до прес-служби компанії, за інформацією, отриманою від підрядника цієї компанії, випустила новину про те, що компанія скасувала вихід на український ринок. Звичайно, нічого спільного з реальністю ця “новина” не мала.

І, нарешті, багатосерійна анекдотична ситуація, яка трапилася зі мною. 

Kontrakty_EricСерія 1. Грудень 2008. Провідному, авторитетному, “статусному” діловому виданню пропонують поспілкуватися на тему кризи з гендиректором. Видання погоджується. Просить організувати все якомога швидше, щоб тема не втратила актуальності.  29 грудня приходить журналіст, задає багато питань, отримує багато відповідей.

Серія 2. Лютий 2009. Журналіст, який на той час вже не працює в авторитетному і т. д. діловому виданні, надсилає інтерв’ю на вичитку. Надсилає недарма, бо понад половина тексту – це чиста вигадка. Не було ні таких питань, ні таких відповідей. Спішно знаходимо давно заархівований аудіозапис інтерв’ю, перевіряємо – таки дійсно, цілі шматки інтерв’ю взялися “з нікуди”. Журналіст із цим згоден. Каже: у гендиректора сильний акцент, важко було зрозуміти.

Я переписую інтерв’ю, приводячи його у відповідність до аудіозапису. По ходу намагаюся актуалізувати відповіді, адже саме інтерв’ю бралося 2 місяці тому. Виправлений текст агентство надсилає журналістові, він усе підтверджує.

Серія 3. Березень 2009. Інтерв’ю нарешті виходить на шпальті авторитетного і т. д. ділового видання під лозунгом: “Surprise!” Адже надруковано саме той, старий, невиправлений, на 2/3 позбавлений змісту текст. Агентство схвильовано звертається до редактора. Відповідь видання можна цілком передати одним словом: “Oops…”

Я все розумію: криза, журналісти втрачають роботу, всім важко. Подумаєш – переплутали файл, не те поставили у верстку. Але цей, значною мірою, безглуздий текст вже опубліковано. І люди його читатимуть і думатимуть, що мій гендиректор дійсно говорив такі, перепрошую, дурниці. А це – прямий вплив на репутацію як гедиректора, так і компанії, яку він очолює. І як із цим боротися?

На мою думку, після цієї історії журналісти як клас втрачають моральне право жалітися на професіоналізм піарників. Я завжди заохочувала конструктивну критику в нашу адресу, і згодна, що українському PR ще рости і рости. Проте, перш, ніж вказувати нам на наші недоліки, варто витягти колоду із власного ока. Бо поки що ледь не кожен третій український журналіст – це Стівен Гласс, тільки з менш бурхливою фантазією.

Advertisements
Опубліковано у Uncategorized. Додати до закладок постійне посилання.

2 Responses to Розбите скло, або Про умовність фактів в українській журналістиці

  1. Владимир коментує:

    На самом деле такое встречается очень часто. Самому приходилось, когда даешь интервью, потом говорить, мол, может вы пришлете письменные вопросы, а я на них отвечу. Или сам напишу. Чтобы дурных вопросов потом вам же не задавать! Увы, уровень журналистики очень четко показывает уровень большинства украинских специалистов. Не только в области журналистики, а вообще!Не знаю как вас, а меня ужасно раздражают опечатки и прямые ошибки в СМИ, т.е. не только в Интернет-издниях, а и в печатных! Причем за них никто не отвечает. А ошибки наших дикторов и тем более ошибки в бегущей строке на экране я просто перестал коллекционировать, так как их слишком много.Все это называется одним словом "культура труда". Она просто утеряна. Вот и все. И на восстановление могут потребоваться ГОДЫ. Что с этим делать – я не знаю. А вы?

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s