Таки не втрималася: кілька слів про “домініканський синдром”

Ну от, у вітчизняному PR з’явився перший власний термін. Всі інші ми запозичували чи то від англомовних колег, чи від північних сусідів. В тепер можемо пишатися: народили, нарешті, власний. "Домініканський синдром" – ще й як звучить!

 

Якщо Ви, шановний читачу, не піарник (або піарник, який останній місяць жодного разу не заходив в Інтернет), то ось, коротко, суть ситуації. Мобільний оператор life:) у рамках своєї програми лояльності для журналістів повіз понад 3 десятки, власне, журналістів у Домініканську республіку, те у хорошому готелі трудівники пера і клавіатури мали нагоду поспілкуватися з топ-менеджментом компанії – як у форматі презентації квартальних підсумків, так і неофіційно.

 

Поміж собою багато людей говорили про те, що це – трохи занадто: адже везти журналістів на карибський пляж без жодного релевантного інформаційного приводу – це вже не зовсім не саме, що везти журналіста у головний офіс чи на міжнародну подію, де можна отримати контент, недоступний на місці, або отримати ексклюзив чи інформацію зі значним випередженням.

 

Справжня спека почалася з поста Юрія Аксьонова. Якщо коротко – Юрій Аксьонов вважає неправильними дорогі поїздки журналістів за кошти компаній, про які вони пишуть. Його позиція – журналіст може їхати як приватна особа, за рахунок власної відпустки, попередньо залагодивши свої справи. Його опоненти ("постраждалі", тобто журналісти, які поїхали в Домінікану) вважають дії компанії абсолютно виправданими і навіть дають їм вельми позитивну оцінку. У відповідь на "наїзд" Аксьонова вони його самого звинуватили у низці гріхів – від заздрості за те, що його не возять, до лицемірства (проповідує етичні принципи, а газета заробляє на джинсі). Багато-пребагато інформації про тривалі і не завжди ввічливі дискусії з приводу домініканського вояжуможна знайти на PRWeb, блозі Романа Хіміча, спеціально створеному блозі учасників поїздки, на телекритичній "Дусі" і ще багато де. Якщо цікаво і маєте пару зайвих годин – насолоджуйтеся!

 

Оскільки весь цей час я мовчала і у дискусіях особливо активної участі не брала, то дуже кортить висловитися. Отож –

 

Мої 5 копійок

 

Журналісти вважають прес-тури, презенти та інші "фішки" такими ж належними їм перевагами їхньої роботи, як працівники великих компаній – медичне страхування, корпоративний автомобіль і оплачені тренінги в Парижі. У цій ситуації журналіста не сильно цікавить, звідки надходять ці блага – чи від працедавця, чи від зацікавленої у хороших стосунках компанії.

 І, звичайно, піарники використовують всі наявні у них способи побудувати хороші стосунки зі "своїми" журналістами. І як піарник, я теж таке роблю (звичайно, в рамках своїх можливостей і власних переконань). Чиюсь умовну "лояльність" можна завоювати хорошими інформативними коментарями, для когось – цього недостатньо. Оператори мобільного зв’язку ніколи не шкодували засобів, щоб напрацювати оту саму "лояльність". Поїздки за рахунок компанії (від Криму – до Осло, від Москви – до Туреччини) – нормальне явище. Так само як і прес-конференції та вечірки для преси у хороших ресторанах, мобільні телефони та "ексклюзивні" телефонні номери в подарунок. Чи добре це, чи погано – питання нерелевантне в рамках цього поста. Так є.

 

Я також розумію Юрія як редактора: йому не потрібні лояльні до певних компаній журналісти. Йому потрібні акули пера, які знають ринок, мають доступ до перших або принаймні поінформованих осіб і вміють знаходити цікаві матеріали. Цікаві – швидше всього, або з конфліктом, або з великими сумами грошей. Юрію як редакторові важливо, щоб його видання першим писало про якісь незручні для компаній речі, якщо вони цікаві аудиторії. Він не хоче, щоб його видання вважали кишеньковим, купленим, продажним і т. д. Тому він оберігає репутацію видання. Його позиція – нехай журналіст собі їде, якщо хоче, але у свій вільний час. Мені незрозуміло, яким чином ця позиція реально страхує видання від упередженості журналіста на користь тієї чи іншої компанії, але вона має право на існування.

 

Юрій як журналіст вважає неприйнятним для себе їздити в такі поїздки. Таку позицію я навіть поважаю. Кити медійного бізнесу – Wall Street Journal, New York Times, Financial Times і таке інше – теж її дотримуються. Донедавна вони були дуже багатими компаніями, тепер ситуація потрохи змінюється. Але вони досі дотримуються аналогічної позиції, бо мають бути в очах читачів – як дружина Цезаря, поза підозрами.

 

Наші ЗМІ поки що не сильно можуть дозволити собі кататися світами у пошуку ексклюзивів. Тому користуються щедрими пропозиціями компаній, про які пишуть. Виходить такий собі win-win: і видання отримало інформацію, і компанія отримала висвітлення. Та ще й журналіст задоволений, будемо сподіватися. Питання – чи знає споживач інформації про те, хто платив за поїздку. Коли я у глянцевих журналах читаю фрази "дякуємо туристичній компанії АБВ за допомогу в організації поїздки", у мене це не викликає неприйняття. Головне – що я отримала сигнал про те, що в матеріалі була зацікавлена сторона. А тому хвалебні оди про зручність чартерного рейсу чи мегакомфортабельний готель я сприйматиму, як кажуть англійці, "з дрібкою солі". При цьому, інформацію про красу австрійських Альп чи благословенний клімат Балі я отримаю, в будь-якому разі. Але чомусь редакції ділових та інших видань бояться, щоб їх не запідозрили в упередженості, тому не показуючь читачеві, звідки взялась інформація і хто цей процес профінансував. А, по-моєму, це було б чесніше, ніж приховувати.

 

Наскільки журналіст, умаслений купанням у Карибському морі та проживанням у 5-зірковому готелі, може зберегти об’єктивність – окреме питання. Але мені більш симпатична позиція Романа, який не приховує своєї вдячності "Астеліту", ніж журналістів, які воліють не згадувати про свої стосунки з компанією.

 

Нарешті, про саму поїздку. На мою думку, ця подорож – на дуже темному краю "сірої" зони. На берегах Карибського моря журналістам не дали жодної інформації, яку не можна було б отримати тут. Це була пряма спроба повпливати на об’єктивність журналістів, дуже слабко замаскована під інформативну поїздку. Такого робити не треба: постраждала репутація і компанії, і журналістів, які їздили. Знаєте, як це буває – "чи то він вкрав, чи то у нього вкрали, але була там якась темна історія". Журналісти потрапили в ситуацію, коли вони змушені публічно виправдовуватися. Виникли міжособистісні конфлікти, жодна зі сторін яких не показала себе з гарного боку. У центрі всього – компанія "Астеліт". Історія несимпатична. І зайвий раз нагадує про те, що за міркуваннями етики зазвичай стоять міркування доцільності.